ХУДЯКІВСЬКА ЗОШ І-ІІІ СТУПЕНІВ
ЧЕРКАСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ
ВИХОВНА ГОДИНА – РЕКВІЄМ
«ЖИВИЙ В ПАМ’ЯТІ НАРОДНІЙ»
(до 90-річчя з дня народження
М.М.Харченка)
Розробили та провели класні керівники:
10 класу – Сайфудінова Г.П.
9 класу – Бас В.І.
12 листопада 2013 року
РЕКВІЄМ «ЖИВИЙ В ПАМ’ЯТІ НАРОДНІЙ»
МЕТА: виховувати в учнів почуття патріотизму та пошани до ветеранів Великої Вітчизняної війни, берегти пам’ять про їхній подвиг.
ОБЛАДНАННЯ: портрет М.М.Харченка, свічка, квіти, слайди із біографією героя, пісні про війну.
Людське життя… Неповторне і звичне, радісне і сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.
Люди, їх мільйони… всі вони зовсім різні і чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.
Так, життя кожної людини – це стежина, встелена жовтогарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками,стежина із червоними та чорними тонами, як у цій пісні «червоне – то любов, а чорне – то журба»…
Бо й справді, кожне життя дається дивовижною квіткою, яка вранці вмивається росою,зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки-пелюстки до сонця, щоб захистило її від усього злого й недоброго,а ввечері тихо і сумовито складає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ кращим.
Стежина життя… Це по ній кожен має пройти гідно.
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде
Завтра на цій землі.
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві, злі.
Про таку людину великої душі, патріота за покликанням, героя за сміливістю ми сьогодні поговоримо. Його життя писала сама Історія, бо Він пережив найгучніші її етапи. Для Худяків – це не просто земляк, це – наша гордість і слава. Ім’я цієї людини – ХАРЧЕНКО МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ.
Його ім’я – то символ перемоги
У пам’яті народній збережемо.
Клянемось, що не звернемо з дороги.
Спочинь, а ми твій прапор понесемо.
Михайло Михайлович – особистість унікальна, він один із трьох нагороджених орденом Слави в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 р.р. удостоєний ордена Слави першого ступеня двічі. Згідно з архівними матеріалами Міністерства оборони СРСР чотири бойових ордени Слави (згідно Статуту ордена він має три ступені) в Радянському Союзі під час війни мали лише три воїни: два з України – Василь Ілліч Шакалій з Полтавщини та Михайло Михайлович Харченко з Черкащини і один воїн-росіянин Олександр Іванович Росляков з Калінінграда.
Вони історію писали на війні.
Писали кров’ю на своїй землі.
Писали плугом, шаблею, мечем
Свободу захищаючи плечем,
Могилами у полі без імен,
Ішли у бій із символом знамен.
Героєм він став потім, а до цього були не менш важливі і героїчні сторінки життя.
12 листопада 1923 року в селі Худяки в селянській родині народився хлопчик, звичайне дитятко. Він радів життю, тягнув рученята до мама і тата, а ті не могли налюбуватися своїм синочком. В сім’ї народження сина – знаменна подія, то з ім’ям не забарилися, назвали в честь батька – Михайло Михайлович Харченко.
Худяківська семирічна школа радо зустріла привітного хлопця, тут він планував отримати достойну освіту, щоб згодом прославити свій край.
«Не так сталось, як гадалось»,- говорять в народі, так воно і в житті: сподівались у 33-му розбагатіти, а довелося з голоду вмирати.
Пухли старі й малі, вимирали роди і села. Смерть бродила на шляхах, на полі , в хатах.
Пекельні цифри та слова
У серце б’ють неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік тридцять третій.
Голод! Голод!
В цей рік Михайлик із сестричкою Ганною втратили батька і матір. Односельці не дали загинути малим : їх забрали до колгоспного будинку – інтернату.
Нелегке пережили дитинство і найбільше дісталось найменшому Михайлику. Навчаючись в школі , влітку працював у колгоспі, а по закінченню школи завербувався в школу фабрично – заводського навчання і поїхав працювати будівельником в м. Павлоград на Дніпропетровщині, де його і застала війна.
Надходив ранок. Червень. Двадцять друге.
Народжувався день із квітів і роси.
Такі жита, що не дістать рукою,
Така блакить, що в серці не вмістить.
І раптом поле стало полем бою,
І сонце зупинилося на мить.
І танки здибились перед житами,
Вторгаючись в густий клубчастий дим!
І бризнув колос на броню сльозами,
І зерном бризнув, трепетним, живим.
Михайлу Харченку ішов вісімнадцятий рік. Не вагаючись юнак добровольцем пішов на фронт боронити Батьківщину від віроломного ворога.
Та хто ж віддасть свій рідний край
убивцям на поталу?
На бій проти фашистських зграй
сини Вітчизни встали.
Воював Михайло Михайлович у кровопролитних боях в обороні Сталінграда. Тут боєць скоштував немало лиха. Був поранений. В оточенні ворога попав у полон. На його щастя з полону вдалося втекти, але знову опинився на окупованій фашистами території. Та Михайло не покидав надію прорватися на фронт до своїх побратимів і громити фашистів за сплюндровані наші міста і села, поневолений народ. Дякуючи його бойовому характеру і наполегливості, він знову на фронті.
1943 рік – переломний рік у Великій Вітчизняній війні. Наступ Червоної Армії на ворога почався після героїчної сталінградської битви.
Боєць напившись волжської води,
Відчув, вона йому терзає душу:
Умри, а стій! Умри – не відійди!
Я так зроблю! Я вистою! Я мушу!
Талант молодого бійця, котрий вже достатньо понюхав пороху і втратив безліч побратимів, повністю розкрився, коли він після поневірянь і двох поранень в сталінградському котлі був прикомандирований в 50 – ту Запорізько – Кіровоградську Червонопрапорну орденів Суворова і Кутузова стрілкову дивізію. Служив Харченко у взводі полкової пішої розвідки 2 - го Червонопрапорного стрілкового полку на посаді полкового командира взводу. Командиром цього взводу був молодший лейтенант Олександр Іванович Малишев, теж повний кавалер ордена Слави, з яким Михайло Харченко пройшов пліч-о-пліч всі останні роки війни, аж до Перемоги. Дружили і зустрічались ці два побратими, повні кавалери ордена Слави, і в повоєнний період, до останніх днів свого земного життя.
Добра слава про бойові подвиги взводу Олександра Малишева гриміла у всій дивізії. Про вдалі вилазки за «язиками» знали і в
сусідніх з’єднаннях. В цей взвод бажали попасти багати однополчан. Таке бажання виношував і Харченко, коли служив в одній із стрілкових рот цього полку. І ось Михайлове прохання командир полку задовольнив, зарахував його до взводу полкової розвідки. Зустріли там Харченка з холодком: ростом невеликий, на вигляд слабенький. Ну хіба з таким підеш у розвідку…
А що для розвідника треба найперше:
Не ріст, і не вік, і не статус також.
Пожертву, відвагу цінують найбільше:
Ти сам помирай,але друга врятуй.
Але, як незабаром з’ясувалося, всі якості розвідника у молодого бійця були в наявності: сила, винахідливість, витримка, кмітливість. В першому ж нічному пошуку під Яссами, діючи в групі захвату, Харченко першим виявив, де знаходиться ворожий ракетник, який освітлював підступи до переднього краю. Непомітно підповз до нього, різким ударом збив з ніг. Підоспілі на допомогу побратими допомогли зв’язати фашиста і доставили в розташування полку. І так уже повелося у взводі, що йти в розвідку в одній групі з ним готовий був кожний, тому що вважався Михайло найбільш надійним товаришем.
Бойових походів за «язиками»було багато, тож ніхто їх не рахував, і щоразу Михайло Харченко зі своїми бойовими побратимами ходили назустріч смерті і кожного разу поверталися з перемогою.
Позаду завдання - ведуть «язика»,
Попереду інші звитяги.
Крокує розвідка – хода їх легка,
Вперед прокладає дорогу.
Не раз в критичну хвилину, а таких у розвідників було багато, йшов Харченко на самопожертву заради врятування товаришів. Нападав на ворога першим, а відходив з поля бою останнім.
Біля населеного пункту Донкул (Румунія), допоки розвідники брали полоненого, Харченко, будучи в групі забезпечення, зайняв позицію на фланзі біля траншеї противника. Помітивши неподалік себе на схилі яру бліндаж, він підповз до дверей, привідкрив їх, жбурнув у бліндаж протитанкову гранату і знищив усіх гітлерівців, що знаходились там. Потім автоматним вогнем не дав противнику пересуватися по траншеї. Командир розвідувальної групи уже дав команду відходу, але в цю мить Харченко помітив фашистів, що швидко бігли по траншеї. Зрозумів, що вони відразу ж відкриють вогонь по розвідниках, котрі відходять. Не можна залишати їх! Автоматною чергою він положив відразу трьох фашистів. З другого кінця до цього місця поспішала ще одна група фашистів. Розвідник підпустив впритул ворога і довгою автоматною чергою знищив ще п ’ятьох фашистів і лише після цього побіг доганяти свою групу.
Землі європейських країн визволялися від фашизму завдяки великому героїзму наших співвітчизників. Фашизм, як бацила, бродив по світу і, щоб знищити його, радянські солдати не шкодували навіть свого життя.
Ви здобували чесну славу
Й на крок не рушили назад.
Звільняли Прагу і Варшаву
І героїчний той Бєлград.
П’ять довгих років залишили не тільки на тілі Михайла Михайловича Харченка рубці від ран, але і серце не раз обливалося кров’ю, коли хоронили найвірніших, випробуваних у боях побратимів. І тоді добавлялось рішучості, відваги, а вороги не могли збагнути, як прості хлопці-селяни і робітники ставали непереможними богатирями.
Ось факт із бойового подвигу Харченка: 14 січня 1945 року розвідники на самохідках прорвалися в населений пункт Бжезьно і вже в пішому строю кинулися до мосту, щоб забезпечити переправу наших військ. На долю Харченка, Русанова, Молчанова випало найскладніше завдання – випередити дії саперів-підривників, які ось-ось мали зірвати міст. Харченко непомітно проскочив у відкрите місце, кинувся під залізничний насип і звідти відкрив вогонь по охоронникам мосту, котрі вже підключили бікфордів шнур до вибухівки. Ті в паніці кинулись тікати і попали під обстріл Русанова та Молчанова. Запізнився б Харченко на кілька хвилин, і міст злетів би в повітря. Але міст уцілів і радянські війська пішли по ньому далі на захід громити ворога.
Таких епізодів у бойовій біографії Михайла Михайловича було багато, і командування відзначило героя заслужено. Першу бойову нагороду – орден Слави ІІІ ступеню Михайло Харченко отримав 23 липня 1943 року, другу – орден Слави ІІ ступеню – 25 серпня 1944 року, третю – орден Слави І ступеню – 24 березня 1945 року, четверту – теж орден Слави І ступеню -10 квітня 1945 року, але отримав її аж мирного 1990 року.
Відгриміли бої, повернулись додому сини,
Перемога для всіх – то найкраща є дата.
Бойові ордени йдуть крізь роки, з війни,
Поспішають знайти ще живого солдата.
Ішов 1945 рік – Михайло Харченко з побратимами вже визволяли Європу від фашизму, а 9 травня замайорів переможний червоний прапор над Рейхстагом – ворог здався.
Упав Берлін. Іще боями
Гула розвихрена земля
А вже з барвистими квітками
Вступила тиша на поля.
І сходив мир на доли й води,
І в гарячковий стук сердець
Удари з заходу і сходу
Сказали ворогу: «Кінець!».
Кінець! Незборна правди сила,
Замовк гармат охриплий спів.
Кінець. І тиша оглушила
Людей, що звикли до громів.
І всі звели до сонця чоло,
Що довго снилось їм у млі
І стало тихо так навколо,
Мов не було іще ніколи
Такої тиші на землі.
В червні 1945 року Михайло Харченко – учасник параду Перемоги в Москві. Він проніс у парадному взводі розвідників бойовий прапор 50-ї дивізії біля трибуни мавзолею на Червоній площі
Ти прийшла, Перемого, слідами війни,
З-під заліза і попелу – цвітом весни,
Тим навічним вогнем, що горить - не згоря,
Обеліском, який увінчала зоря.
Кривавим сном одкорчилась війна,
Літа зарубцювали давні рани..
Під кулями ворожими сповна
За тишу заплатили ветерани.
В атаки йшли вони не ради нагород.
Поранені страждали в медсанбатах…
За цвіт життя завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
В чужих краях, запечені в крові
Вони, ще юні, падали в катрани…
Пригадують дороги фронтові
І вбитих побратимів ветерани.
Вернулися живі з полків і рот
І мир подарували рідним хатам…
За цвіт життя завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам
З медалями вони й без нагород
Стрічають один одного, як брата…
За цвіт життя завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
З роками їх все меншає в строю,
Та йдуть першопроходцями в бурани…
І трудяться звитяжно, як в бою,
З синами молодими ветерани.
Від Сталінграда до Румунії пройшов бойовий шлях Михайло Михайлович Харченко, пройшов звитяжно, переможно. З вісімнадцятирічного юнака він перетворився на воїна-героя, який жодного разу не заховався за спину іншого, а сам захищав товаришів від кулі та смерті. По всьому Радянському Союзі залишилися у Михайла Михайловича бойові товариші, з якими він листувався і зустрічався протягом багатьох років.
Після війни повернувся Харченко в рідні Худяки. Як потрібні були в цей час міцні чоловічі руки: будувати, сіяти хліб, косити, молотити, а ще по-справжньому радіти життю, сміятися, співати, ростити дітей. І на трудовому фронті працює ветеран по-бойовому. Земля, сплюндрована за п’ять років війни, тепер просила працьовитих рук землероба, бо прагнула гарними врожаями віддячити трудівникам за свою волю. Михайло Михайлович любив землю, серцем відчував це прагнення ланів і став хорошим механізатором.
Люблю ріллю безмежну навесні,
Люблю її застиглі чорні хвилі,
Де сонця цвіт в солодкій глибині
Вже оновився в щедрій, добрій силі.
Люблю, як нива тихо ожива
В чеканні мрійному маленького зерняти,
Їй тихо сняться лагідні слова,
Котрими так багата кожна мати..
І щемно так, і радісно мені,
І вдячний я життю і світлій долі…
Люблю ріллі роздолля навесні
І гуркіт трактора далекого у полі.
За звитяжну працю на трудовому фронті в 1973 році Михайло Харченко нагороджений орденом Леніна.
Життя продовжувалося: вже і діти, дочка Катерина та син Василь, підросли, вже окопи позаростали травами, а війна ще приходила в снах, тривожних, неспокійних.
Хай стрінуть сотий ювілей
Ті, що прийшли з війни!
Вам скроні вибілила геть
Хуртеча сивини.
Плин літ –
Як бистрина води…
У смерті на краю
Вернулись раз і назавжди
Ви в молодість свою.
В півнеба парус голубий
В світанній тишині,
А вам все сниться
перший бій,
земля в крові й вогні.
І сурма бою кличе вас,
І грім війни луна.
- В атаку! –
знов дає наказ
Бувалий старшина.
У вирвах чорний виднокруг,
І землю щось шкребе,
І падає на бруствер друг,
Що заступив тебе.
І серце, судини рвучи,
Здіймається в зеніт…
Ви прокидаєтесь вночі –
А там – вишневий цвіт.
Вдячні нащадки свято зберігали пам’ять про подвиги учасників Великої Вітчизняної війни. Коли у Волгограді збудували Мамаїв курган, як символ нескореності і стійкості радянської армії, учасників Сталінградської битви запросили на його відкриття. Серед гостей був і Михайло Михайлович Харченко, як один із захисників висоти 125.
Він йде бентежно
До кургану.
На грудях –
Нагород сліди.
Не спиться, певно, ветерану,
Коли за вранішнім туманом
Він сам направився сюди.
З вершини мужності і слави
Вітчизна-мати,
Видна всім,
Зове на бій,
Святий і правий,
В пориві гордім і стрімкім.
Герой ступає, як в «секреті»,
Щоб не стривожить тиші плин.
І тільки ранній вітер-легіт
Торкається його сивин.
Провідникові хоч і радий,
Але ж
Що може він сказать
Йому, герою Сталінграда,
На висоті 125 –
Все видно!
Хочеться мовчать.
Скромний і невимогливий до своєї персони, Михайло Михайлович, завоював пошану і повагу серед односельчан. Зозуля накувала йому 72 роки, і за два дні до 50-річчя Перемоги, в 1995 році, серце ветерана перестало битися. Помер солдат, та пам’ять про нього не вмерла ,а стала історією.
Спасибі, солдати, за подвиг століть,
Якому нема і не буде ціни,
За право і щастя родитись і жить
І сіяти жито на мирні лани.
А роки летять, як сніг сивини,
І юність не вернеш з війни.
А ваша зоря безсмертно сія,
Як в битвах врятований світ.
За ниви хлібні й ранки солов’їні,
За вітру шум і лагідні світання,
Героя-земляка ми пошануймо нині
Скорботною хвилиною мовчання.
Хвилина мовчання – затихли всі кроки,
Скорботи хвилина – громада мовчить.
Нехай його подвиг полине крізь роки,
А наша пошана до неба злетить.
| 